Люди-телефони

Сьогодні був звичайний день. Розпочався він з того, що мене розбудили. Розбудили як будять тепер – тобто дзвінком в телефон. Саме так – дзвінком в телефон, інакше сказати просто не можу. Але примітним став не той факт, що розбудили – це трапляється і до цього поміром звикаєш. Те, що змусило мене не забути про цей дзвінок – сама розмова.

Здавалося, що може бути простіше як щось сказати, поговорити і забути про сказане? Не знаю. Я все частіше звертаю уваги на певні дрібниці, вони здаються мені важливими. Так і цього разу: «я передзвоню тобі», —  відгукнулося з того боку. На цьому можна було б ставити крапку, але ні. Саме ця остання фраза не давала мені спокою увесь день. Я спитав себе –«Чому?»…

Чому?..

Тож чому люди не звертають уваги на свої слова? Я не знаю відповідь на питання, але є певні міркування. Всі перші знання ми сприймаємо у образах, перш за все це наочні образи. У даному випадку, звук відходить на другий план. Далі, ми найбільший масив інформації отримуємо зі слів написаних – книжок, газет… Якийсь розумаха-журналіст сказав, що телебачення створює настрій, а ще один (вельми мною шанований індивід) натякнув, що робота на телебаченні – це найтупіша річ. Тож, як для мене, висновок простий – ми не звертаємо уваги на значення проговорених слів. Тоді для чого вони потрібні? Сказати як когось звати? Навряд, адже для цього є беджі, паспорти і усіляка інша річ. Звуки мови нам, виходить потрібні для створення настрою, емоційного обміну…Напевно, що так.

Але моє питання потребує ще й іншої сторони відповіді – для чого люди кажуть речі, виконувати які вони не мають жодного наміру? Не маю я відповіді на таке питання, хоч як часто стикався з таким проявом. Люди щось каже, про щось говорить – але то залишаються тільки слова, звуки…

Сподіваюся, хтось-таки має відповідь на це питання.

А до чого тут телефони?..

Я не просто так звернув увагу на епізод з телефоном. У своїй більшості, телефони стали тим інструментом, який дозволяє не звертати увагу на сказане. Так трапляється, що набагато легше щось сказати, не звертаючи увагу на того «кого немає», принаймні поряд. «Телефони знають наші секрети…набреши мені правду», — лунає зараз з динаміка. Я знаю як це, я чув це. Спочатку, я думав, що так чинять дівчата; але згодом змінив свою думку – ця річ не має прив’язки до статі (!). А питання, яке зараз я не буду ставити – а чи потрібно, щоб нам «брехали правду»? Я не знаю. Відповідь ще попереду.

Про себе.

Тут потрібно сказати правду, інакше не варто було взагалі щось починати. Тож, про себе.

Я не є взірцем у даному питанні. Так само я не можу сказати, що я часто вдаюся до неправди. Так складається, що я помічаю за собою, що став спізнюватися. Спізнююся не тільки на зустрічі, з обіцянками, в житті. Що ще є не безнадійного, так це те, що я ще пам’ятаю про них, я ще не безнадійний! Так,так!..

Про ніч.

Гм, сьогодні гарна ніч, спокійна. Особливо гарно виглядає дорога з мого вікна сьогодні. Цікаво, що автівок там майже немає. Вчора, приміром, була гарна погода – як сказала знайома, осінь. А це буває нечасто, як у казці…

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s