Чуже щастя

    Розмірковував над різними речами, але тут місце знайшлося саме для цього. Так вийшло, що за своєю необачністю, попередній текст був знищений і тепер про нього знаю лише я. Але оскільки те, що там було мене дуже турбує, я вирішив поновити хоч щось звідти…

***

Інколи трапляється, що я мрію і віддаюся мріям повністю, до останнього подиху. Так само трапляється, що я створюю бажання. Деякі виповнюються, інші – ні. Зазвичай мої бажання є знеособленні та певною мірю абстрактні (мир, благоденство, добро – всім)… Я вважаю себе, загалом адекватною людиною, намагаюся діяти так, як цього об’єктивно вимагає ситуація. Але інколи пориви н узгоджуються з моєю адекватністю – і тоді народжуються дивні речі: від вибору маршруту прогулянки, до зізнанні у коханні…

Нещодавно я мав нагоду переконатися у проявах боротьби між своїм мозком і першочерговим бажанням. До мене потрапив один із варіантів «листа щастя», ще кілька миттєвостей тому я б проігнорував його, але він стосувався щастя…

Радіти щастю інших…

Коли я закінчив процедуру відповіді на цей лист, в кінці від мене вимагалося загадати бажання. Не знаю чому, але цього разу я вирішив надати своєму бажанню адресата. Воно було просте, російськомовне: «Пусть будет счастлива…». Про свої бажання, які йдуть від усього серця я швидко забуваю. Але моє здивування було, коли раптом мені довелося про нього згадати, особливо у зв’язку з його виповненням. Від моєї адекватності не залишилося і сліду, переді мною постало питання, на яке я і не міг розраховувати: «як я ставлюся до щастя інших?».

Не можу сказати, що те, що я відчув, мені не сподобалося – це була саме та реакція, на яку я розраховував. Я почувався неоднозначно. З однієї сторони, я був щасливим від щастя близької Я мені людини, а з іншого боку, саме воно не давало мені покою. Я не знаходив собі місця, мені було ніяково, голову громили протилежні думки… Що у цій ситуації склалося гарно – це те, що я не зустрів щасливої людини. Інакше я наробив би такі дурниці, які потім згадував би з великими гризіннями совісті. Але що ж тоді залишається? Залишається мені радіти за інших та тихенько спостерігати з-за кутка, щоб ненароком не зіпсувати їхній такий вистражданий стан. Не можу сказати, що мені відразу стало приємно, спершу було гидко на те дивитися. Та питання і час існують для того щоб їх ставити і чекати відповіді, якою б вона не була б.

…ось так.

Наостанок, пару фраз, які не сказати не міг. Я вмію радіти щастю інших. Але буває так, що мені зовсім не співчутливо до їхніх особистісних, інтимних переживань, особливо, коли це стосується мене. У такі миті мене захвачує розпач і єдине, що я можу придумати – це сховатися від усіх, щоб нічого мені не нагадувало про це. Але згодом я ставлю собі знову своє заповітне питання, і чекаю на відповідь своє адекватності. Вона не спішить, вона все знає. І ось, дає свою відповідь, звісно ствердну. Як там буде далі – мені зовсім невідомо, це мені навіть не важливо! Але поки що я буду тут поряд біля їхнього щастя, зовсім недалеко, за кутком…

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s