І стане трошки сумно

Ми намагаємося не думати про зміни, які відбуваються. Вірніше, ми мало їх помічаємо, віддаючи перевагу ситуаціям, контекстам та відношенням. За цими безмежними рухами поза нашою увагою інколи залишаються атрибути нас самих, наша фізична (біологічна?) оболонка, навколишній світ, а інколи навіть наші близькі.

Світ для життя.

Світ, у якому ми живемо неможливо ніяк ні описати, ні повноцінно уявити – це те саме, що описати всі кольори, всі дерева, або навіть дати назву всім хмаринкам. Можливо, в межах моєї фантазії це все просто не поміщається. А загалом я люблю фантазувати – і певно у таких фантазіях мені представляється правда про світ. Моя правда про мій світ.

Там я малюю собі дім, своє подвір’я, вулицю…там, за рогом буде пагорб, а внизу річка. Там зелено, сонячно, навіть коли йде дощ, бо від нього можна сховатися у лісі, де пахне життям та свіжістю. Там, привітні люди, там завжди тобі раді. Там…

«Але насправді все зовсім інакше».

Насправді, світ не такий, яким ми його собі уявляємо. Він набагато складніший, багатоманітніший, і у ньому все не так трапляється як нам хочеться. Це більше не світ для життя, а світ для виживання. Лиш деяким вдається знайти у ньому те, що змушує жити в обох світах відразу, при чому, жити гармонійно. Зазвичай, я мрію, тобто конструюю якийсь світ, обдумую його план та архітектуру. В цей момент час іде, не питаючи нас, в якому з двох світів йому проходити – він сам робить свій вибір. Перебуваючи в одному з них, не помічаєш як він проходить в іншому. Так сталося, що мені не завжди вдається розібратися в часових поясах, а особливо у цих часових просторах. Такі переміщення не приносять нічого задовільного окрім певної плутанини, яка потім видається смішною. Але т вже потім, напевно.

Спостереження.

Не так давно я помітив невеличкі зміни, хоча ні, я помітив, що зміни почали відбуватися. Спочатку я трошки злякався, потім це стало виглядати смішно. Тепер не знаю. Я просто помітив абсолютно білу волосинку у себе на руці. Вона була не прозора, не жовтувавата, а біла. Біла як сніг. Але не так це мене злякало, як те, що я це помітив і здивувався. Так, я злякався свого подиву. Я не думав, що я біологічно змінююся. Я старався цього не помічати, та що там старатися – я цього і не помічав. Але тепер інакше. А ще, дивно від того, що я не помітив як змінюються люди навколо, при чому ті, яких бачиш постійно і, здавалося б, можеш описати в усіх деталях їх вигляд з хвилини в хвилину. Але у мене все інакше. Коли бачиш людину з засніженою головою…і розумієш, а таке чекає і на тебе – хтось навіть і не помітить, що ти вже не той, що час пройшов. І стане не пособі, і трошки важко та прикро…

 

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s