«Коли голосом з неба тебе кличуть…»

  Створюючи запис, помічаю, що наступний стає коротшим за попередній. Пояснити         зараз     це важко. Можливо це тому, що стаю все стомленішим. Бажання писати         не зникає, але     от сили та фантазії вписувати все у цілісний образ, який потім         можна прочитати, через час навіть мені інколи не вистачає. Але я буду старатися…

Не так багато часу назад, я познайомився зі сервісами, які пропонують заповнити анкету, за якою потім можна знайти колишніх однокласників, одногрупників, ще раз одногрупників, колег по роботі… Приходиш туди з однією метою, а потім ідеш зовсім з іншою. Сталося, що мені довелося було змінити коло спілкування. Нові враження – нове «життя». Добре почуваєш себе у тепер вже звичному стані, поки привиди минулого не стукають у двері…

Старі-нові…

Людина входить у світ не сама. Протягом усього життя її оточують люди, навіть, якщо вона на них не звертає увагу. Принаймні, коли люди-людина знають про існування одне-одного, навіть якщо це у односторонньому порядку. Без людей, навіть втрачається сенс самоназви, «людина». У житті трапляється різне – одні знайомі йдуть, інші навпаки з’являються. Як би людина не хотіла самотності, але потреба в людях так чи інакше залишається.

Деякі імена, обличчя, спогади, риси забуваються, але варто нагадати, і все повертається на своє місце. Щоправда, якщо сильно-сильно захотіти.

Я не сподівався на повернення. Але воно мене зачепило. Несподівано, негадано.

«Давно не бачилися…»

Зазвичай, це найпоширеніша фраза для тих, хто віднайшовся. Так само, звично, пишу її я. Бо, як правило, віднаходять мене. Але перед тим, як написати заповітну фразу, я довго думаю. А чи радий я від того, що минуле повернулося до мене? Чи дійсно я цього хочу? І чи не втік я навмисне від того?.. Багато питань залишаються без відповіді, але розмова триває. До певних з них, я потім не повертаюся, але ці люди залишаються у френд-стрічці, інші ж час від часу поновлюються.

Життя насправді нічому не вчить. «Навчити не можна, можна навчитися…», якщо, власне захотіти. Поки що мені так зручно. Але навчився, що тікати від усього на світі зовсім не варто. Немає ніякого сенсу. Принаймні треба щось вирішити, хоча б для себе. Але і це буває важко.

Спалити мости.

Спалити мости легко, а от забути? Забути важче, а чи взагалі можливо?!

І от ставлю крапку. Питань як завжди більше за літер у абетці…

 

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s