Все проходить…

На столі незвично прибрано. Навіть не доводиться переставляти настільну лампу, щоб звільнити трохи місця. Крім порядку на столі лежить заліковка, старі фотокартки та спортивний паспорт.

З динаміків лунає музика, а за вікном – спокій.

У кімнат напівморок. Музика та вітер з вікна створюють особливу атмосферу. На столі лежить свічка, наполовину згорівши. Колись тут стояв малахітовий підсвічник, але його вже давно не було.

Рука мимоволі хоче нащупати щось на столі, інтуїтивно здогадуюся що то мала бути сигарета. Але ні попільнички, ні сигарет немає. Рука наштовхується лише на мишку. Я не курю вдома – хоча здається раз все ж було – та й третій місяць пішов як кидаю.

Лежать речі, як уперше.

Заліковка не привертає увагу – там лише оцінки, які мали б асоціюватися зі знанням. На рахунок оцінок я впевнений, а от на рахунок останнього сумніваюся. Ні ,зовсім не тому, що я можу про себе сказати словами грека чи араба, скоріше, мова йде про знання як протиставлення загальній ерудиції. Знання як таке, як світ що завжди поруч, як те, що робить тебе особливим?..По різному можна сприймати. Але те знання, яке робить нас розумними, яке не робить нас ідіотами…

Оцінки – це лише позначки, карлючки, які не належать нам. Можливо нашим близьким, можливо тим хто їх ставить, можливо якомусь дзядзє.

Я ніколи не любив фотографуватися. Зараз особливо. Не можу сказати коли це почалося, так само як і відповісти чому. Але фотографувати мені подобається, особливо випадкові мотиви, випадкові сюжети, випадкові пейзажі. Це те місце, де можна сховати від планів, від сумбурності життя, яке раз захоплює і мчить нас, додаючи швидкості. Зупинки між станціями не рахуються.

Паспорти мене лякали. Я довго не хотів отримувати паспорт, так само як і код особистості. Але сил сперечатися було замало. От тепер і маю «паспорт». Паспорт ще гірше за костюм! Але костюми я ношу так само… Паспорт на столі мав говорити про силу духу, розуму, відчуттів. Але говорить про слабкість, принаймні, першого. На останній сторінці написано таємничу річ. Загадковою мовою і знайомими словами одразу. До цього повертаєшся раз-у-раз. Колись я дізнаюся. Але то буде «колись»…

«Світ змінюється, і ми разом з ним».

Я біжу. Падаю, підвожусь на ноги і знову біжу. Захеканий, спітнілий, забігши не туди, не можу згадати куди було потрібно. Опиняюся серед будинків, дерев та доріг уперше.

Страх, холод, тиша. Навмання плентаюся куди ведуть очі, на якісь «знайомі» кольори та обриси. Заплутуюся ще більше. Нікого на сотні метрів навкруги – тільки підбігаєш у напрямку маси, – і те саме. Але тепер контури людино-образів видаються ще далі та ще страшніше…

Я прокинувся від стукоту в шибку. На столі я заснув на фотокартках, які розглядав вночі. Біля вікна стояв білий голуб. Він дивився на мене, розглядав. Ми мовчали. Пройшло пару хвилин і він полетів. З-за обрію та будинків почало сходити сонце. Починався новий день…

 

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s