6th sense

       

Пройшов час з моменту попереднього запису. Не скажу, що не мав часу – час можна знайти завжди, якщо, звісно, хотіти. Але те, чого справді не вистачало – це сил…

Сьогодні той день, коли бути непевним не можна, бо це прерогатива дня наступного. Саме 02.02. в день двох двійок наступає день бабака, який має віщувати погоду на зиму, і от саме тоді вже і маємо цю непевність, хоч і на певну мить. Сьогодні ж можемо дозволити собі бути певними.

Постери

Інколи виникає нещадне бажання подивитися не фільми, а ті постери, які до них йдуть. Постер – це справді цікава річ. Він має нести суть, настрій, привертати увагу, але при цьому не казати нічого зайвого. Це дійсно важка робота для їх виконавців. Це те саме враження, яке виникає між людьми, котрі знають одне-одного багато років (як їм, трапляється і таке, здається), коли достатньо подивитися і…все. Більше нічого не потрібно. Коли можна просто помовчати – і я не говорю про незручне прогалину в розмові, звісно ні. Це той момент, коли люди зустрічаються не для того, щоб поговорити (хоча сама розмова може тривати), а щоб помовчати – коли слова стають зайвими і лишаються тільки те, що «не сказати словами»…слова лишаються, як музика на бекґраунді. Приємна, що заповнює пустоту декорацій. Та не більше – навіть пару слів, написаних на папері (або його заміннику) варті більшого…

В той ранок мені не хотілося дивитися фільми. Не тому, що я їх не люблю – у мене навіть є 100+ вартісних фільмів (за моєю версією). Але не було бажання. Натомість було бажання переглянути їх кількома словами. Так вийшло кілька етюдів, які не були схожі, але були значно знайомі. Тож, без слів.

Етюд №1 («И тога я обрадовался, когда увидел утром под деревом труп моего врага»)

 


Етюд №2 («THANK YOU FOR QUICKIE. ALL MY LOVE»)

  

           

Етюд №3 («Он вот так тоже водку пил – с горла; — Зачем?! – Чтоб девушку завоевать…»)  

Етюд №4 («I wonna my people rights just now!»)

Етюд №5 (”You were never second”)











Пару днів тому я почув фразу…

«…приїжджай на весілля». Коли я прийшов додому, звичним рухом ввімкнув свій багатостраждальний лептом. На мене чекало багато повідомлень – ось що буває, коли забуваєш вимкнути Інтернет (принаймні вийти з різноманітних «клієнтів») перед виходом з дому. Кілька повідомлень про обручення та планів на весілля. Я задумався…

Ми живемо у постійно змінному світі. Швидкість прискорюється. Вже не можна бути певним де та як опинишся не через тиждень, а вже через пару годин. Що це – необхідність, чи втрата контролю? А може ні те, ні інше. За часом не помічаєш певних речей, але найбільше – що і ти змінюєшся. Це не досить приємно, але правда. Треба встигати змінюватися, адаптуватися до віку та часу, очікувань.

Але інколи заспокоюєшся фразами на кшталт: робота, не час, от зараз тільки закінчу це…насправді їх (за)багато і вони різні. Так можна не помітити, що нІколи сказати тієї заповітної фрази людині, яка зовсім поряд. І «Ти ніколи не була на другому місці…» це лише одна з них.

 

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s