ПараноЙя

Я почав бути підозрілим. Всюди вбачається н щирість та «підвох», мети якого зазвичай не можу побачити навіть тоді, коли все проходить. Випадкові знайомі та випадові зустрічі починають дратувати – вони не приносять нічого, окрім величезної пустки в серці. Весь час, проведений за певною справою виявляється не доречним, з погляду людини, що сидить на лавочці біля не знайомих перехожих та нервово курить «сигарету за сигаретою, підкурюючи одна об іншу». Звідси і відсутність будь-якого настрою щось робити, працювати з людьми, їх бачити… Я зовсім не такий страшний мізантроп («Мізантроп»?). …Інколи виривається страшенне бажання не бачити певних людей, — скоріше за все саме так. Загалом, людини – дивні істоти. Можна їх любити, ненавидіти, «третій стан», — але без них не можна залишатися людиною. Твариною бути теж якось не дуже хочеться. Все ж, я бачу, що я не буддист.

Але людей можна не любити навіть за їх слабкість. Ні, зовсім не фізична слабкість. Та ніяк не духовна. Слабкість звичайно ж психічна, при чому вона проявляється в усьому, що людина робить задля відчуття позбавлення від неї; як то – куріння, «випивання», відкритий пошук усіляких пригод, або просто підбір шухлядки…Варіантів є багато, але все це не так і важливо – сутність не змінюється, сильнішою ставати їй ставати не вдається, постійний пошук того «самогубства» («втечі»?), а в результаті стає тільки пусто, прикро, темно та сиро – карцер.

Привиди минулого не такі вже і прості речі, як це може видатися на перший погляд, принаймні для людини особисто. Вони щільно ховаються в усіх можливих шпаринках так, що жодні пристрої та хитромудрі артефакти не можуть їх «засікти». А коли контроль стає не таким сильним і вартові системи йдуть на перезміну, ці безтілесні істоти проявляються і починають заново будувати свої форпости з кальцію та інших мінералів у шафах. Коли ж охорона повертається, як правило, бій вона виграє, але битва продовжується і ніхто не може сказати певно коли настане капітуляція цієї білої гвардії. Бої тривають і зараз з перемінним успіхом, і вже наче біліють прапори над горизонтом, але кожної миті все може змінитися; й невідомо в яку сторону. Просто «Зеркало» в яке ми дивимося не відображає того, що є за ним, там – трошки далі, хоча так само не видно що там доволі далеко позаду. Воно окреслює тільки наш простір «зараз». Зеркало – зараз – зигзаг. Слалом певного часу доходить до фінішу, головне, щоб не було тривалих зупинок – саме вони допомагають нашим ворогам – особливо внутрішнім – у боротьбі з самими нами…

…Він запалив сірник у повній темноті – яскравий жовтогарячий вогонь миготів і завдавав болю очам, потрібно було звикнути. Всі закони фізики говорили про те, що світла має вистачити на тривалий час, але відчуття було іншим. Все йшло добре і можна було не хвилюватися. Та раптом все змінилося – сірник зашкварчав і затремтів, вогонь почав грати усілякі експромтні фігури в полум’я було красиве та доволі велике. На цю картину було приємно дивитися, от тільки очі, обличчя та волосся почало припікати. Був дивний звук, потім настала тиша. Все раптово погасло, стало холодно. Через 7 годин кімната відчинилася і тьмяне денне світло оточило кімнату, а разом із ним її оточили кулеметники. Але все це не мало жодного сенсу – в кутку було щось не зрозуміле в тілогрійці, поряд лежав коробок сірників. Коли почали нишпорити, то в якомусь посірілому від бруду та недоїдання кийку знайшли шматочок вуглинки, який нещадно нагадував ниточку того самого…

***

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

***

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

 

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

 

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

 

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

.

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s