Ты знаешь?..

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Обычная таблица»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:»Times New Roman»;
mso-ansi-language:#0400;
mso-fareast-language:#0400;
mso-bidi-language:#0400;}

Всегда встречается что-то, что ставит под. сомнения наши убеждения. Остаются только верить и бороться. Но, мы – люди, а значит, верить нам более свойственно, чем бороться.

Я человек, я слаб и беспомощен – с одной стороны это делает меня больше человеком, а с другой беспокоит меня: что в один прекрасный момент, я ничего не смогу сделать, когда будет необходимый момент…и к которому готовым быть нельзя. Несомненным остается только то, что несомненно будет приносить затишье и успокоение – вера, надежда, любовь и наша К°…

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Обычная таблица»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:»Times New Roman»;
mso-ansi-language:#0400;
mso-fareast-language:#0400;
mso-bidi-language:#0400;}

 

Ти знаєш,

Що ти людина?

Ти знаєш про це,

Чи ні?..

П’ять мільйонів років тому. Тоді світ відкрив від здивування очі. Він, той, що бачив все, здивувався. Та й справді, чого б не здивуватися, адже істота, що викликала таке здивування, була гідна того – невелика, безволоса, зі слабкими м’язами, без кігтів і зубів. Вона тремтіла від холоду, помирала від спеки, усі звірі вважали її за легку дичину. Отож, все йшло до того, що та істота зникне – доля слабких.

Та проходили роки, минали століття, а нічого подібного навіть не починало відбуватися. Ось тоді і прийшов час дивуватися. Відбулося вбивство. «Вбивай, щоб їсти, вбивай, щоб не з’їли тебе» — тоді двоногий пішов на двоногого, вночі, сторожко підкрався і вбив вождя. Ні за що, із заздрості. Минуло ще кілька років. Чергова двонога гинула в пазурах хижака, ще мить і вона помре. Десь з’явиться інший з її стада, і рятує її. Вона видужила її, а він доглядав за нею. І тоді світ здогадався, що помилився, що то не стадо, а плем’я, що та істота – людина…

…Піймати своє щастя дуже важко, ще важче, ніж упіймати тигра. І для того, щоб лови були успішними, потрібна сміливість. Щось подібне повторював Григорій Многогрішний десь у далекій Маньчжурії або в Китаї, а може ще й далі. Він згадував і не вірив, не вірив і згадував Чорного дракона, що мчав його до смерті, іронічне «Многогрішний Григорій?» і своє понуре «Єсть». Втечу. Тайгу. Ведмедя. Сірків. Своє щастя. Він був як удома – лови, мандрування, кохання до справжньої Лісової дикунки. Та він прийшов за ним (принаймні так здавалося), і Григорій убив свого ката. Це було підло? Це було жорстоко? Можливо, але «око за око», — Мєдвин помер, а Я вижив.

… Петро йшов крізь вогонь. А перед очами була біла хатинка, поруйнована біла хатинка душі. І він їв Землю перед цієї хатинкою – смачну, свою Землю! Він боровся за Неї, і він помер за Неї. Петро здивувався, він не міг зрозуміти як це сталося, як же він пройшов крізь це пекло?! І чи справді він, він, Петро, вбив Її чи це примарилося йому?.. Він був жалюгідний, зранений – і він був величний, він пройшов крізь усе, з безглуздим макогоном крізь усе! Він пройшов через це «Огненне коло»страждань, що знищило у ньому все, крім чогось, чогось гарячого, болючого, величного, справжнього – Людського…

…Андрій Чумак прислухався до свого зраненого тіла, тіла, що пам’ятало весь набір катувань, відомого людству, а отже, і НКВД. Андрій пройшов усе «кунді-бунді» «великого конвеєру». І завдяки своїй впертості, яку так засуджували всі, хто «розколовся» — вони заздрили, заздрили і боялися ,– він уникнув і «чих-пих», і своєю силою сам розколов своїх катів. Андрій заглянув у мерзенні чорні душі і побачив людей, що вбивають самі себе, з кожним наступним вбивством все жорстокіше. І ці люди боялися своїх тіней – тіні безневинно закатованих стали їхніми тінями назавжди… Кати вправно боролися з Андрієм, примушували божеволіти, і не від болю, а від підозр. І це їм майже вдавалося – Чорнота лізла в душу: «Хто?!», вбивало в ньому все людське – він «завербував» Мучителя і Розум, не пробачив Зради. Підлої, ганебної самозради, бо він – Людина. І він виправдав ката., хоч і якою дорогою ціною вдалося йому це протистояння з Режимом. Божевілля Коханої, смерть Матері, арешт Сестри та Братів, але сильний завжди перемагає. Переміг і Андрій, він переміг Режим, який перемогти не можна a priori. Переміг сам, і навчив перемагати інших, навчив слабких силі, навчив життєвих істин, навчив того, що Людина –найвеличніша з істот, і слабкий – сильний, і юнак Давид тому підтвердження.

…І навчив життєвих істин того, що Людина – найпідліша з істот, Людина – найнещадніша з істот, Людина – найнещадніша з істот, Людина – найвеличніша з істот.

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s