Чендж

Normal
0

21

false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Обычная таблица»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:»Calibri»,»sans-serif»;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:»Times New Roman»;
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;
mso-fareast-language:EN-US;}

Стемніла від часу бронзова скринька лежить там, біля краю, де закінчується зелене сукно столу; трохи далі стоїть арсенал приладдя для письма, мабуть тієї самої епохи, так само пожовклий; біля нього вмостилася чорнильниця на якій ще видно густе «королівське» чорнило; не так далеко мирно спочиває лампа, ніжка якої спрутом впилася в зелень сукна і простягаючись далі вгору малахітовим стержнем завершується каскадом лазурової тканини; лише чорний як кров револьвер що лежав на краю масивного дубового столу замикав панораму.                                     
                                                                                                        

 

 

Напівзакриті гардини із важкої тканини створюють напівморок, але були відкриті достатньо, щоб світло вільно потрапляло в кімнату. Повітря завмерле, ніде немає протягу, все стоїть мертвим спокоєм. Але прямо посередині проглядаються повільні, плавні рухи п’ятьох точок, які розсікають як масло повітря. Розводи у повітрі починають нагадувати коло, напруження зростає, синхронність п’ятьох точок починає вражати, насторожувати і зрештою лякати. Повільно просуваючись вперед, ці точки починають втілюватися в обриси, знайомі контури, ще трохи далі і вони перетворюються у силует, а далі – очі: німі та застиглі від жаху й заворожені побаченим…

Вже біля пів години Іван стояв як укопаний перед дзеркалом, нічого не розуміючи. Він намагався вгледітися в те місце, де не так давно була його рука, а тепер лише пустий простір. Жах поширювався його тілом з миттєвою швидкістю, адже не було ні крові, ні болю, ні магії – рука перетворилася просто на срібний простір і стала прозорим дзеркалом.

Із сусідньої кімнати донісся глухий дзвін телефону. Він пронісся всіма закутками кімнати огинаючи меблі та сторонні предмети і, не помітивши кінцівку, дійшов до вуха, а звідти мозку Івана. Здригнувшись від такої зухвалості телефону, Іван виглянув у вікно – ранок минав. Лише не змінилася пустота. Нарешті, наважившись, Іван схопив шкіряну рукавичку і швидко, із заплющеними очима але з такою самою звичністю, насунув її на руку. На подив, жодних дивних відчуттів не було, рукавичка не впала, – жах витіснився подивом й Іван уже приходив до свого звичного, трохи збудженого стану.

Телефон продовжував дзеленчати і починав дратувати. Іван підійшов до шафи у вітальні, на якій висів цей чудернацький апарат і взяв трубку. Через кілька хвилин, розмови Іван дістав годинник із кишені жилетки, обережно відкрив його і подивившись на час так само сховав у кишеню. Повернувшись до кімнати, Іван ще раз подивився на свою руку у рукавичці, оглянув стіл, забрав з нього револьвер, одів пальто і повернувшись за другою рукавичкою ще раз подивися у дзеркало. Не вистачало лише капелюха, який він забере біля телефону у вітальні.

З авта показалися класичні лаковані туфлі, манжети гарно випрасуваних хоч і не модельних брюк, шкіряне пальто та фетрова шляпа. Ліхтарі набережної працювали погано, через один, а саме місце більше було схоже на місцеве звалище, ніж на закуток для відпочинку. Силует чоловіка, видовжений тінню від ліхтарів, приближався упевненими кроками до місця де вже бігали люди.

     Ну і погодка, Ігорю, ще тільки дощу не вистачало.

     Так Іване, але тут і без погоди справи кепські.

     Що тут у вас, розповідайте.

     Та розповісти не багато можу, чекали на тебе. Чоловік, років 35-40, шкіряне пальто останнього покрою, модельний костюм на замовлення, туфлі ручної роботи. 2-3 удари по голові – швидше за все, перший по затилку, інший у скроню і в чоло. Експерт каже, що били тупим предметом, пляшка чи щось подібне. І от ще. Ми не знайшли сліди від авта і це дуже дивно що чоловік в такому костюмі прийшов пішки.

     Ще щось можеш сказати? Це ми ще з’ясуємо, може він узяв таксі, більше нічого не знайшли?

     Здається він прийшов на зустріч. Хоч і земля суха, але здається я бачив щось схоже на сліди неподалік. 

     Ґаразд. Хай хлопці пройдуться місциною, може когось знайдуть, можливо хтось щось чув чи бачив. Ігорю, спробуй розібратися із тими слідами. То хто ж ти такий багатенький панчик?

Це був дійсно чоловік одягнений зі смаком, капелюх валявся в кількох метрах від голови, яка була добряче розкуйовджена. Кров залила білий комірець та частину пальта. Тіло лежало головою додолу, так що не можна було розгледіти обличчя.

     Іване, нічого не знайшов – жодних слідів, але я їх точно бачив, неначе хтось їх ретельно приховав. Це мені не подобається.

     Мені взагалі вбивства не подобаються. Гм, дійсно це була зустріч. Судячи з усього, він знав вбивцю і перші удари були спереду, а потилиця – добив уже хтось інший. Їх було двоє чи троє, інакше він би утік. І якби били позаду, він би упав на спину, до того ж слідів від черевиків немає біля тіла. Ну, що поглянемо хто цей наш незнайомець?

     А як же процедура? Ти ж знаєш, після цих крадіжок із місць злочинів внутрішній відділ тепер слідкує навіть сам за собою.

     Хех, ці клоуни вміють тільки наводити галас і змішувати людей з багном – виродки. То ти зі мною чи підеш погуляти?

     Все одно ходити на допити, давай уже.

Іван із Ігорем підішли ще раз до тіла. Іван почав обшук. Спочатку вийняв із кишені пальта срібний портсигар та зіппо й передав їх Ігорю, гаманець та візитниця лежали в піджаку, але годинника не було. Ігор продивляючись речі записував усе до блокнота й зачитував Івану. Срібний портсигар з гравірованими ініціалами та зіппо на спецзамовлення, гаманець зі шкіри крокодила з кількома купюрами найвищого номіналу і більше нічого. Але перламутрова візитниця мала бути гордістю колишнього власника. Навіть не озброєним оком при такому поганому освітленні Ігор упізнав цю річ, яку він раніше бачив лише у газетах. Повертівши в руках, він нарешті відкрив візитницю.

     Іване, лишай як є і давай швидше збиратися звідси, поки не приїхав спеццвідділ .

     Гм, не очікував такого від тебе…

     Поглянь на його ім`я! У мене все ж дружина і діти. Мені потрібна ця робота, друже, ти ж знаєш. Ще й сигарети розмокли!

    Добре-добре…Ти йди, а я одразу за тобою. Ще раз тільки все гляну і придумаємо що сказати цим ховрахам зі спецвідділу, ґаразд? Хех, скільки пам’ятаю, ти ніколи не розлучався зі своїм турецьким "Камелєм".

     Та йди ти! Давай швидше, чекаю тебе біля ліхтаря. От чорт, ну й погода!

Іван поглянув на візитівку, яку йому передав товариш. Так, вона говорила сама все за свого господаря — єгипетський папір, китайське чорнило, тасьма з японського шовку — все у цьому пану було як витвір мистецтва; ця слащавість, шиковість аж занадто кидалася у вічі. «Олександр Д. Маркевич», – промовляв цей клапоть паперу. Губи ще раз прошепотіли ці літери, а в голові промайнули тисячі образів, газетних сюжетів та світських розмов, в яких «Олександр Д. Маркевич» був головним героєм: меценат, спортсмен, борець за права тварин, жінок та дітей, успішний бізнесмен, почесний житель міста та просто гарний хлопець.

          То ось ти хто! Вбита людина без ворогів і без обличчя, з якою кожен у цьому місті мріяв навіть просто поговорити, якби тільки знали як ти виглядаєш! Сміх та й годі!

Безжиттєве тіло чоловіка так само лежало й як не приглядався Іван, він не міг побачити обличчя. Пекуче бажання побачити людину, яка стала живим образом Міста та його жителів. Обережно піднявши голову так, щоб не лишати зайвих слідів, Іван уже був готовий побачити обличчя в будь-якому стані, але раптово він здригнувся як від удару й нервово закурив свою «останню сигарету».

          Ого, друже, то на тобі ж лиця не має! Не думав, що ти знову закуриш…

          Тепер я, тепер я вже точно…ти щось казав?

          Та нічого, ніколи таким тебе не бачив, що сталося? Ти наче свою смерть побачив.

          Я б так не жартував цей маркевич наче я! Я як у його обличчя як у дзеркало дивився!

          Егеге! Тобі треба завязувати із випивкою. Заведи хоча б собаку, а то ти без спілкування взагалі поїдеш дахом, і кому то треба? Ладно, їдь додому, а я вже тут розберуся.

          А як же твоя сім’я?

          Марія зрозуміє. Подякуєш потім, друже!

На шосе не було машин, лише поодинокі ліхтарі та дерева розважували цей пейзаж. Іван їхав так швидко, наскільки дозволяла машина тікати від набережної. Вже починали яскравіти обриси міста, коли авто швидко загальмувало. Іван сидів за кермом і дивився пустими очима вперед. Він зняв спочатку першу рукавичку, потім другу шкіряну рукавичку. Так як і раніше, рука не повернулася, натомість забравши із собою зап’ясток та трохи вище. Озирнувшись навколо, ще кілька годин впевнений у собі, а тепер нажаханий, Іван у своєму авті летів на виклик нічних вулиць…

          Він – як я. Точно! Це точно був я! Але ж, але ж таке не буває…чи буває?

…І лише очі десятків прозорих силуетів, пропускаючи крізь себе світло ліхтарів, спостерігали за автом Івана, яке рухалося в нікому не відомому напрямі.

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s