Луна

 

Normal
0
21

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Обычная таблица»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:»Times New Roman»;
mso-ansi-language:#0400;
mso-fareast-language:#0400;
mso-bidi-language:#0400;}

Три.

Місяць сьогодні був у повні і з найменших щілин. Дерева, каскади будинків, брудний асфальт та залиті підтавшим снігом земля впивалися в обличчя в’їдливим холодним жовтим клекотом. Треба було пришвидшувати крок – кожної хвилини міг статися напад. Степан зжав у руках свій портфель та не обертаючись пішов до свого будинку.
 

Це був звичайний будинок, розташований у дворі, побудованому ще за тих часів, коли країна була великою, майбутнє вимірювалося п’ятирічками, а кожен віддавав останнє на благо Пролетарія. Хоча, достеменно ніхто не розумів ким є той Пролетарій, але в цьому провінційному містечку це не було так важливо.

Степан підійшов до свого двору і зупинився. Його серце почало битися сильніше, відчуття загострилися, очі напружилися. Ручка портфелю разом із нігтями впилася в лодонь – вже багато років він ходив цією дорогою від свого НДІ додому через арку в дворі з розбитим ліхтарем і кожного разу страх душив. Степан не міг чітко зрозуміти що саме так його лякало – чи сам страх, згадка про його неприємну пригоду в дитинстві, чи може темрява?

Напруження почало добиратися до його рук й будь-який позвук викликав мимовільні рухи вух. Далі вже не можна було чекати. Озирнувшись і прислухавшись, Степан тільки тепер занурив руку в кишеню щоб узяти ключі від дверей. Швидкими рішучими кроками, дивлячись тільки собі під ноги, він відміряв 23 кроки, на 24 підніс ключ і миттєво відкрив двері, ховаючись за ними та блискавично закриваючи їх за собою. Холодний піт виступив на чолі Степана – лишалося пройти важчу половину шляху. Перевівши подих, чоловік оглянув старі важкі дерев’яні двері, оббиті широкі сходи, які пам’ятали безліч ніг що крокували невпинно ними, подерті стіни нікому вже невідомого кольору. З підвалу доносилася пара і дзищання комарів і від цього сире повітря перетворювалося на непомітну масу, яка проникаючи в легені заповнювало їх. Ставало важко, вузенький прохід здавлював, роблячи відчуття гострішими. Призвичаївшись до темряви і щойно сфокусувавшись на собі, різкий гострий пронизливий запах сечі вдарив у голосу Степану, ледь не збивши його з ніг. Схопившись за стіну, чоловік ледь стримався від блювання.

Блискавкою Степан доскочив сходами до своїх дверей. Місячне сяйво линуло крізь розбиту шибку вітражу на двері, бордовий відтінок дерматину яких ставав тепер навіть привабливим. Вперше за цей день чоловік відчував цілковиту тишу. Він дістав ключ та обперся головою в двері – спочатку він нічого не бачив. Першим його подивом стали тріщинки цікавих мистецьких форм, візерунки з цвяхів, колір дверної рами, дзвінок із потертою кнопкою, виїмка для ключів. Три рази повернувши ключ, Степан зайшов до в кімнату – все скінчилося, він був удома.

Повісивши ключі, чоловік лише тепер відчув що досі стискував свій портфель. З силою він розжав почервонілу руку. Портфель тихо впав на килим, зайнявши своє місце. Суто механічно роззувшись,Степан зняв і повісив свою куртку в шафу та направився у ванну кімнату. Дзеркало, біла ванна та туалет – нічого не було зайвого та все ідеально виконувало свої функції. Навіть для пральної машини роль полички виглядала тут гармонійною. Так само механічно Степан зайшов на кухню і ввімкнув телевізор на широкоформатний канал зарубіжних новин та пішов перевдягатися. Звук цієї не звичної для його міста мови був дуже дорогим для нього. З ним він відчував себе комфортно подалі від цього світу, в якому здавалося зав’яз на все своє життя. Повернувшись на кухню, Степан дістав з холодильника свою вечерю. До звичних пожитків сьогодні він додав ще кілька салатів, рибних консервів та м’ясну нарізку. Запаливши свічку у вигляді собаки, святкова вечеря була готова…

У вікнах відбивалися різнокольорові спалахи гірлянд, сніг притрушував міський пейзаж, і тільки вулиці оживали тінями – одні з них були веселі від відчуття свята та очікування потрапити в гості, а інші від такої легкої наживи. Степан закрив штору та вимкнув телевізор. Прибрав зі стола посуд і вагаючись кілька хвилин, все ж вирішив його помити. Свічка вигравала різними фігурами, майже як у його дитинстві. Ці м’які кольори, гуркіт води й міцний чай нагадувала про його дім, затишок, батьків, свої та їхні сподіванки, обітниці. Що все не повернеться і ніколи не буде таким, як хотілося. Свічка догорала і час було її викидати. Степан подивився на кухню, і пішов до ліжка. День нарешті завершився.

Два.

…Луна світила своїм повним диском, зрізуючи дерева та будівлі, намагаючись означити своїм в’їдливим холодним жовтим клекотом свої володіння. Степан зжав у руках свій портфель та не обертаючись пішов до свого будинку, який переховувався поміж насаджень дерев та парків. Він був гарно освітлений, а патрулюючи були частими гостями. Проте Степан досі відчував неприємні відчуття повертаючись додому.

Постоявши кілька хвилин біля своїх дверей, чоловік розглядав вітраж якоїсь біблійної історії, наче вперше. Зайшовши в кімнату, та роззувшись, першим кроком він пішов до ванни й гарно вимив руки. Переодягнувшись, за звичкою ввімкнув телевізор на кухні. Диктор уже звучними “…after the break we’ll continue our program. Keep in touch!” переконав Степана що все гаразд і він нарешті вдома.

Перевіривши свій щоденник та деякі папери, він виставив на будильнику 11:30, а не звичні 05:30. Все ж, завтра наставав святковий ранок. День нарешті завершувався.

Один.

…Навіть в затемнені вікна авта пробивався місяць своїм в’їдливим холодним жовтим клекотом. Степан зняв свої окуляри та поклав їх у футляр. Авто зупинилося, і взявши свій портфель, він підійшов до входу. Набравши пароль та нервово оглянувшись, Степан нарешті зайшов у свій дім. Одночасно із ввімкненням світла, він набрав знову пароль і тільки після цього перевів подих.

Як завжди, подивившись за вечеряю телевізор, Степан направився у свою кімнату. Привідчинив вікно – свіже повітря допомагало йому заснути всі ці роки і не могло підвести й сьогодні. Місяць прокрадався через білий сніг та відчинене вікно в кімнату, пройшовся стінами та зупинився на ліжку Степана. Тепер вони могли заснути вдвох, адже день нарешті завершувався…

 

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s