I and a dream

Сутінки поступово накривали автівку, намагаючись випередити її. Зрозумівши цей задум, Микола натиснув сильніше на педаль та спрямував свій jaguar швидше на стоянку. Вийшовши з авта, прихопивши з собою парасольку, яку завбачливо взяв ще зранку, та огледівши «морське» небо, на його обличчі промайнула легка посмішка: «встиг!».

Микола впевнено крокував від спеціально побудованого паркінгу й пригадував яку він провів кампанію серед мешканці, і як надзвичайно провів справу з дозвільними інститутами, щоб усе ж заволодіти цим майданчиком – це вже потім було саме будівництво, яке обернулося в торгівельні площі та надзвичайні прибутки. Звісно, він був дуже задоволений цим. Колись. А зараз цей 32-річний чоловік мовчки йшов до свого будинку невеличкою доріжкою, прикрашеною з одного боку квітами та вистеленою масивним каменем.

Робочий день випадково закінчився раніше, і цей момент випадковості зруйнував увесь його наступний графік, увімкнувши «автопілот» на режим «робота-дім». Микола ступав обережно, намагаючись нічого не зачепити й одночасно привчаючи себе до розміреності, про яку встиг забути за останні роки. Саме тому він обрав цей фасон черевиків – вони не тільки були доволі зручними, але й не дозволяли швидко ходити. Його костюм був сьогодні звичайного крою, на 3 ґудзики, темно сірого кольору, але надзвичайно точного крою та дуже якісної бавовни. Ніщо у його ході та вигляді не говорила про щось особливе – трохи стомлений вигляд, в міру невиразний погляд й такі самі рухи.

Вже майже підходячи – лишалося 2,5 кроки – до дверей ліфта, Микола підняв вгору руку та зробив крок уперед, вже готуючись натиснути на кнопку. Але раптом він почув звук, який змусив його відірватися від телефону, на якому він перевіряв пошту та знову відсилав листи, й підняти голову вгору – ліфт приїхав сам. Він не просто приїхав, відкрив двері – але й чекав. Так, саме його, ніби посміхаючись та вітаючись.

Микола теж посміхнувся йому і сміливо зайшов у кабіну ліфта. Він пригадував, як цей ліфт жартував із ним, граючись у піжмурки, ховаючись на якомусь з поверхів, або ж, як інколи змушував довгий час чекати, перекочуючи з одного поверху на інший. А одного разу, ліфт навіть зачинив Миколу у себе на кілька годин! Звісно, чоловік не ображався на ці пустощі – саме тоді він зміг дослухати свою улюблену радіопередачу, й крім того вони вже були чи не друзі. Микола натиснув свій майже поверх, на якому розташований його пентхаус, двері зачинилися і вони поїхали.

Ці дві-хвилини-сорок-п’ять-секунд, які Микола щоденно проводить двічі на день із заплющеними очима – для нього чи не найбільша радість за день. Дві-хвилини-сорок-п’ять-секунд вільного падіння, тиші, спокою й відсутності будь-яких необхідностей, відповідальностей й інших думок. На ці дві-хвилини-сорок-п’ять-секунд свободи, й одночасно тотального підконтрольного стану, де від чоловіка вже абсолютно нічого не залежить, Микола чекає весь день.

Але ліфт зупиняється, сповіщає про зупинку ледь помітним звуком і відкриває двері. Микола ще трохи стоїть у ліфті, відкриває очі. Він посміхається кабіні, й виходячи киває головою у бік ліфта, ніби прощаючись, до наступної зустрічі. Зробивши кілька кроків уперед, Микола обертається й дивиться як ліфт все ще проводжає його своїм поглядом. Чоловік іще раз дякує ліфтові й стрімко йде вперед. Адже вже час повертатися до планів…

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s