Архив метки: Social Sciences

Сутність та основні типи реформ соціальної держави


Харченко О. Сутність та основні типи реформ соціальної держави / Харченко Олексій // Шевченківська весна, матеріали Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених. К.: Логос, 2013. — Вип. ІХ, ч.2 — С. 408-411

Як зауважує М.Пауелл, за довгий період функціонування, соціальна держава перебувала в кризі, під загрозою, у перехідному стані, реконструкції, реформування, відкату, трансформації і навіть демонтажу [1]. Проте, не зважаючи на тривалий час функціонування соціальної держави, досить існує проблема не лише теоретичного визначення реформування соціальної держави, але й практичної реалізації даних реформ і підходів до їх оцінок.

Політика «скорочення» соціальної держави відрізняється від політики «розширення» [2]. Політичні актори більше не можуть використовувати кредит довіри (claim credit), вдаючись до програм розвитку соціальної держави. Натомість вони потенційно будуть звинувачені виборцями за зменшення популярних програм соціального захисту. Політичні партії правого спектру більше не можуть застосовувати лозунги про скорочення необхідність «відкату» від соціальної держави, оскільки як ідеологічні супротивники, так і прибічники, встигли звикнути до соціальних програм. Також не набагато краща позиція у партій лівого спектру, оскільки їм необхідно реалізовувати економічно обґрунтовану політику «скорочення» соціальної держави, але разом із тим не віддалятися від своєї ідеологічної традиції, зокрема підтримки розвитку соціальної держави. Таким чином, політичні актори опиняються перед вибором – вдаватися до реформ, чи ні.

Варто зазначити, що політичні актори, які стоять перед подібним вибором опиняються в ризиковій ситуації, яка проявляється в можливій втраті електоральної підтримки. Враховуючи, що уряди – це основні політичні актори в соціальній державі та єдині інституціональні актори, які мають повноваження щодо проведення реформ, вони завжди мають вирішувати питання: піти на ризик чи утриматися від них. Крім того, необхідно враховувати, що популярність реформ залежить від їх можливого ефекту на виборців.

Автори, які розглядають питання реформування соціальної держави, як правило зосереджують свою увагу здебільшого на непопулярних реформах, які ототожнюються з політикою «скорочення» соціальної держави [3]. Уряди опиняються у складній ситуації, коли їм доводиться обирати непопулярні реформи у часи «жорсткої економії» (austerity measures), вони фактично «затиснуті між Сцилою невмілого економічного управління та Харибдою демонтажу соціальної держави» [4].

Оскільки урядова політика безпосередньо вливає на всіх виборців, а уряди – залежать від електоральної поведінки громадян, для виявлення такого впливу скористаємося теоремою медіанного виборця. Модель медіанного виборця, що описує момент електоральної рівноваги, дозволяє виявити ефект, який здійснює реформування соціальної держави на виборців, та спричиняє зміну вподобань виборців у порівнянні з їх попереднім вибором. Отже, враховуючи, що медіанний виборець – це такий виборець, по відношенню до уподобань якого, половина решти виборців віддає перевагу меншому значенню, а інша половина – більше значення тої величини, яка визначається шляхом голосування [5]. У нашому випадку, такою величиною виступає перерозподіл видатків бюджету на програми соціального захисту та забезпечення.

Таким чином, непопулярні реформи – це ті зміни в урядовій політиці, які негативно впливають на підтримку уряду медіанним виборцем. Подібні реформи зазвичай розуміються як отримання втрат виборцем, без наявності зрозумілих, чітких та короткострокових переваг [6]. Наприклад, введення більш жорстких вимог отримання соціальної допомоги внаслідок збільшення рівня інфляції, а також індексація допомоги з урахуванням рівня інфляції, а не заробітної плати. Загалом, це ті реформи, які, як правило, застосовуються у межах політики «жорсткої економії» (austerity measures) – підвищення пенсійного віку, зменшення послуг, які надаються в межах програми соціального медичного страхування та інші. У свою чергу, «нейтральні» реформи, навпаки, це ті зміни в урядовій політиці, які здійснюють а ні позитивний, а ні негативний вплив на медіанного виборця. Прикладом таких реформ може бути політика «активації» – збільшення витрат на політику активного ринку праці (active labour market policies – ALMPs), яка має лише прямий вплив на відносно малу групу виборців (здебільшого, на безробітних), і, як наслідок, майже не впливає на медіанного виборця. Крім того, політика активного ринку праці має широку підтримку, оскільки більшість виборців віддають перевагу активним соціальним програмам.

Враховуючи, що політика активного ринку праці досить популярна, її можна було б віднести до популярних реформ. Проте, не зважаючи на те, що медіанні виборці швидше погоджуються, що безробітні мають отримати час та можливість покращити свої здібності та отримати нові знання замість отримання соціальної допомоги; вони також швидше погоджуються, що політика урядів має бути направлена на швидке отримання роботи безробітними, навіть якщо вона не досить гарна за їх попередню.

Отже, можемо зробити висновок, що «нейтральні» реформи – не тотожні популярним реформам, оскільки останні спричиняють позитивний ефект на велику групу виборців, у тому числі медіанних, що дуже складно досягається у випадку реалізації політики «скорочення» соціальної держави (welfare state retrenchment).

Раніше вважалося, що уряди вдаються до реалізації непопулярних реформ лише у випадках, коли обставини (інституціональна конфігурація) дозволяє це зробити. Такий підхід ґрунтується на припущенні, що непопулярні реформа соціальної держави мають більший ризик, ніж утримання від реформ. У свою чергу, щоб перевірити дане припущення, з’ясуємо сутність політичного ризику. Ми визначаємо політичний ризик як можливість настання події (електоральних втрат) у разі здійснення відповідної дії (реформ) та настання негативних наслідків (втрата влади, заміщення в уряді). Оскільки обидві можливості та їх вплив досить високі – реформування соціальної держави можна визначити як ризиковану.

Проте, як засвідчують останні дослідження, багато урядів уникають негативних електоральних наслідків за скорочення програм соціальної підтримки [7]. Автори доводять, що виборці негативно ставилися до урядових партій лише у випадку, якщо предметом реформування були найбільш відчутні та важливі питання, що ставали основним об’єктом політичної кампанії. Але варто звернути увагу, що оскільки урядові партії не можуть передбачити, чи стане проблематика соціальних програм визначальним предметом політичної кампанії, ризик впровадження реформ соціальної держави також лишається високим.

Існує два чинники, що підсилюють ризик непопулярних реформ. Перший – відсутність соціально-економічного поліпшення внаслідок реалізації реформ. Варто зазначити, що економіста сумніваються, що уряди капіталістичних країн спроможні контролювати економіку країн. Таким чином, якщо уряди впроваджують непопулярні реформи, які не приносять економічного результату (наприклад, зниження рівня безробіття), вони можуть бути звинувачені виборцями не лише за реалізацію непопулярних заходів, але й за те, що не змогли вплинути на соціально-економічне становище країни. Другий чинник – це негативне упередження виборців (negativity bias). Як наслідок, виборці більш чутливі до того, який ефект від урядових програм вони відчули, ніж до того, що було зроблено для них. Негативне упередження передбачає, що якщо реформи призводять до прийнятних соціально-економічних наслідків, уряди можуть бути негативно оцінку виборцями за реалізацію непопулярних заходів. На противагу цьому, електоральна підтримка за успішну реалізацію соціально-економічних перетворень залишається низькою.

У результаті, політичні партії, які претендують на формування урядів швидше будуть уникати впровадження непопулярних реформ соціальної держави, чи вдаватися до тактик уникнення негативних політичних наслідків (blame avoidance). Деякі з цих стратегій передбачають усунення від прийняття політичних рішень, переносячи відповідальність за наслідки впровадження реформ місцеві органи влади (наприклад, за скорочення програми соціальної допомоги). Проте, навіть якщо політичним акторам вдається уникнути відповідальності за впровадження реформи соціальної держави, вони мають подолати інституціональні складнощі, щоб реалізувати реформу.

Але як засвідчують дослідження, впроваджені не впливають кардинально на характер соціальної держави. Відтак, якщо реформи відбуваються у межах одного типу соціальної держави, наприклад, ліберальної моделі, то більшість реформ не будуть направлені на зміну даної моделі. Лише в окремих випадках можна вести мову про радикальну зміну ідеального типу соціальної держави.

Необхідно також звернути увагу, що непопулярні реформи реалізовують урядові партії, не залежно від належності до ідеологічного спектру. Проте, як свідчать останні дослідження, урядові партії вдаються до «нейтральних» реформ лише у випадках поліпшення соціально-економічної ситуації, або зміцнення електоральних позицій партії. Крім того, політичні партії лівого спектру більш схильні до реалізації «нейтральних» реформ.

Отже, на сучасному етапі розвитку соціальної держави можна стверджувати, що політичні актори реалізовують реформи двох типів – непопулярні та «нейтральні». Непопулярні реформи це ті, наслідки реалізації яких або негативно впливають безпосередньо на виборців, або не спричиняють поліпшення соціально-економічної ситуації. У свою чергу, «нейтральні» реформи – не здійснюють негативний вплив на виборців у короткотривалій перспективі, або ж здійснюють такий вплив на доволі малу групу виборців. Також варто відзначити, що якщо непопулярні реформи реалізуються всіма урядами, то до «нейтральних» реформ більш схильні політичні актори лівого ідеологічного спектру.

 Література / Джерела  

  1. Bonoli G., Powell M. Social Democratic Party Policies in Contemporary Europe., Routledge, London, 2004. – p. 4-7
  2. New Politics of Welfare State, the / Paul Pierson (eds.). – Oxford, 2001. – p.18
  3. Vis B. Politics of Risk-taking. Welfare State Reforms in Advanced Democracies / Barbara Vis. – Amsterdam: Amsterdam University Press, 2010. – p. 17
  4. Scharpf F.W., & V.A. Schmidt (eds.), Welfare and Work in the Open Economy: Diverse Responses to Common Challenges in Twelve Countries, Vol. II, p. 129
  5. Гальперин В. М., Игнатьев С. М., Моргунов В. И. Микроэкономика. В 2-х томах. Институт «Экономическая школа», Санкт-Петербург, 2004. — c.460
  6. Ross F. Beyond Left and Right: The New Partisan Politics of Welfare. Governance: An International Journal of Policy and Administration, 13 (2), p. 157
  7. Armingeon K, & Giger N. Conditional Punishment: A Comparative Analysis of the Electoral Consequences of Welfare State Retrenchment in OECD Nations, 1980-2003. West European Politics, 31 (3), 2008. –  558-580 p.
Реклама

Communication Action Plan [eng, ukr, rus]


This is rather proposition rather statement of the template for communication action plan implementation. Therefore I will be very glad for any kind of notes, propositions and comments on the current topic!

Наведений зразок процедури підготовки комунікації – це швидше пропозиція, ніж готова форма. Відтак, буду радий будь-яким коментарям, зауваженням та пропозиціям! [читати українською — Communication Action Plan [ukr]

Данный пример процедуры подготовки коммуникации – это скорее предложение, чем фиксированная форма. Поэтому, буду рад любым комментариям, замечаниям и предложениям! [прочитать на русском Communication Action Plan [rus]

The 5-stage Communication Action Plan:

  1. Validation:

—          actual situation of the media- and information realm analysis (media and market research);

—          audit of Organization (SWOT-analysis, communications and reputation audit).

  1. Strategy:

—          tasks and aims of communication formation;

—          basic communication channels and associated solutions specification;

—          criteria and characteristics of communication evaluation revelation;

—          closing stage of communication prediction and preparation.

  1. Content:

—          keynote idea of communication creation (slogan, image, design, etc);

—          key messages development;

—          description of the objects and subjects of communication (target audiences and groups, opinion leaders, speakers, etc);

—          definition of the “open” and “closed” information;

—          elaboration of the main topics and control over information coverage development.

  1. Communication tools and channels:

—          communication forms preferences adoption;

—          activities within framework of the main communications channels development;

—          main resources of communication preparation.

  1. Evaluation of communication:

—          timeline of activities fixation ;

—          reporting system description;

—          stages of the communication regulation and corrections identification.  

Професія «політолог», або потенційний безробітний?


Політична наука, вона ж на теренах колишнього СРСР — політологія, має досить довге походження та драматичну історію розвитку. Проте, існуючи вже більше, ніж 100 років, питання про те що таке політична наука, що вона вивчає та де можуть застосовувати свої знання фахівці з політичної науки, політологи — досі лишається відкритим, гострим та дискусійним.

Американська Асоціація Політичних Наук (APSA), яка виникла 1903 року, презентувала своє бачення вирішення проблеми призначення політичної науки. Станом на 2010 рік, APSA, яка об’єднує як науковців-теоретиків, практиків і студентів, визначає політичну науку як науку, яка «вивчає уряди, публічну політику та політичний процеси, системи та політичну поведінку. Субдисциплінами політичної науки виступають політична теорія, політична філософія, політична ідеологія, політична економія, дослідження та аналіз політики, порівняльна політологія, міжнародні відносини та інші суміжні області дослідження.» Остання фраза могла б визнати, що дослідники не чітко уявляють весь обсяг предмету дослідження, проте для того щоб уникнути різночитання, був сформований список проблем, які досліджує політична наука (42). В межах кожної з «секцій» чітко виписані основні завдання субгалузі та напрямки досліджень.

Також APSA визначає і методи дослідження. Хоч вони і не конкретизуються, проте вони допомагають описати реальність, з якою має справу фахівець з політичної науки. До таких методів належать: гуманітарні та наукові підходи та засоби, які направлені на вивчення процесів, систем та політичних змін у всіх країнах та регіонах світу.

Але існування будь-якої науки має бути направлено на вирішення певного , притаманного лише їй, кола проблем а також на підготовку спеціалістів. На думку представників APSA, до питань, якими маж займатися політолог, мають бути віднесені питання, пов’язані з національною політикою, міжнародними відносинами, питаннями соціальної політики (охорони здоров’я, навколишнього середовища, громадських та громадянських прав). Крім того, до фахових проблем політолога мають бути віднесені питання про форму правління та ідеальний спосіб розподілу суспільного багатства.

Виходячи з такого кола проблем, підготовка фахівців з політичної науки має включати оволодіння навичками, які можуть бути використані при роботі в національних та місцевих урядових організаціях, юридичних фірмах, бізнес-структурах, міжнародних організаціях, різноманітних НПО, в організації опитувань, в журналістиці, у якості викладача шкільних закладів, у супроводженні електоральної політики, а також для роботи у якості науковця та викладача в університетах.

Таким чином, оволодіння навичками, необхідними для вирішення вище названих питань, у поєднанні з аналітичними та управлінськими навичками, а також з гарними комунікаційними здібностями допомогли представникам APSA сформувати список професій, де може працювати фахівець з політичної науки:


— Активіст, представник/організатор
— Працівник адміністрації, корпорації, не прибуткової організації
— Архівіст, контент-директор політичних Інтернет-ресурсів
— Аналітик з питань планування та виконання бюджету
— Аналітик з питань банківської діяльності
— Фахівець з питань планування та проведення кампаній та проектів
— Консультант з питань проходження служби (у військових та урядових організаціях)
— Аналітик чи оперативний працівник розвідувальних структур (ЦРУ)
— Фахівець з планування та забудови міста
— Спеціаліст з ведення житлово-комунального господарства міста
— Працівник апарату парламенту
— Координатор служби соціального забезпечення
— Начальник відділу комунікацій та зв’язків із громадськістю
— Глава аналітичного відділу корпорації
— Глава відділу зв’язків із громадськістю (у військових та урядових організаціях)
— Економіст корпорації
— Менеджер корпорації
— Аналітик з управління та обробки інформації
— Радник зі зв’язками із урядовими організаціями, GR-менеджер
— Виконавчий директор корпорації
— Відповідальний за випуск юридичних документів
— Працівник митниці
— Редактор політичних журналів, газет
— Підприємець
— Аналітик в урядових організаціях
— Фінансовий консультант
— Працівник Міністерства закордонних справ
— Глава фундації, фонду
— Фрілансер
— Викладач суспільно-політичних дисциплін
— Працівник імміграційної служби
— Спеціаліст з управління інформацією
— Офіцер служби розвідки
— Працівник міжнародної організації
— Спеціаліст із досліджень міжнародних питань
— Аналітик служби соціального забезпечення та соціальної політики
— Журналіст
— Спеціаліст із ювеніальної юстиції
— Спеціаліст із трудових відносин
— Координатор/аналітик законотворчої діяльності
— Лоббіст
— Аналітик контрольно-управлінської діяльності
— Спеціаліст відділу планування та випуску національного інформаційного агентства (у випадку США — USIA)
— Аналітик політики
— Політичний аналітик
— Дослідник громадської думки
— Видавець
— Системний аналітик
— Працівник університету (адміністративні посади, викладач)
— Спеціаліст із розвитку міст

Як зазначають автори даного списку, він не є цілком вичерпним, а деякі із зазначених посад відбивають реалії США. Таким чином, можемо припустити, що політична наука розвивається в залежності від конкретних національних потреб.