Архив метки: Ukraine

Безвзглядье


Мне нравится ездить в общественном транспорте. Но в этом утверждении скрыта оговорка — это относится к тем случаям, когда в транспорте нет спешки.Так случилось, что среди транспорта я теперь предпочитаю больше трамвай, нежели, к примеру, такси, автобусы, маршрутки, метро и другие средства. Также, мне нравится ходить пешком, но единственное что меня при этом беспокоит — это чувство безопасности.

Находясь среди людей, очень хорошо видно, как каждый погружен в что-то свое и практически не обращает внимание на других. Как раз в этом броуновском движении очень ярко проявляются характеры людей, которые не выпячиваются друг перед другом, а глубоко заняты только тем, что происходит на их планетке. Иногда мне даже кажется, что только в трех местах люди могут быть самими собой — когда рядом нет никого, когда рядом с ними искренне близкие им люди, и когда вокруг слишком много безразличных людей.

При всей этой многочисленности людей, которые постоянно что-то делают в транспорте и на улице, разглядеть очень трудно — это скорее не люди, а их силуэты, которые лишь преодолевают пространственное расстояние. Люди массово привлекают к себе внимание яркими элементами образа, но при этом все так же массово прячут не только улыбку, но и лицо.

Люди скрываются от внешнего мира глубоко в себе, смотря в телефон, книгу, планшет, слушая плеер, а если вдруг встретиться с кем-то глазами — моментально прячет взгляд, как будто сделал что-то скверное и сейчас его за это будут осуждать. Обретя свободу от множества барьеров, мы, похоже, создали более прочный, за которым не видно самого главного — искренности в взгляде.

Реклама

О чем стоит помнить?


Символическое действие без контекста — бессмысленно, поскольку не транслирует психо-информационную энергию.

В свою очередь массовые действия с разным контекстом — не менее бессмысленные, поскольку разрушают единую информационно-эмоциональное пространство, а также являются, наоборот, разъединяющим фактором, нежели приводят к соборности.

Сегодня исполняется дата большой трагедии, в частности, для украинского народа, а не народа Украины — голодомор. По большому счету, не важно — был ли это геноцид  этноцид, или голодомор был направлен против социального класса. Важно, что это было сделано преднамеренно, а руководство государства (мы же понимаем, что только государство имеет монополию на применение насилия) отдавало себе отчет в содеянном.

Также сегодня, как и прошлые годы, стартует Всеукраинская акция «Зажги свечку» в память о погибших. Впрочем, поскольку памятные ритуалы устанавливаются с определенной, весьма конкретной целью, у этого события таковая тоже должна быть. Но ее цель для меня остается весьма непонятной.

ГолодоморС точки зрения человека современности, смысл ритуальных памятных дат, особенно тех, которые увековечивают трагедии, не в том, чтобы «вспомнить» погибших — это дело интимное для семей и близких. А в том, чтобы массовые трагедии больше никогда не повторялись.

Для меня, что день начала войн, что голодомор, что другие трагедии — это скорее даже не день памяти, а день скорби. Также для меня это день скорби о том, как бездумным, античеловеческий режим может уничтожить генетическую память людей и искалечить будущее миллионов людей, если говорить об Украине.

Я говорю о том, как трудолюбивый, честный, относительно богатый народ был превращен в ничтожество:

«До 1930-х годов в селах часто вообще не закрывали домов. Подпирали веником или камнем. И все знали, что в хате нет хозяина, — никто туда не зайдет. Община сурово осуждала наименьшую кражу. Вора могли целый день водить по селу с украденными вещами на шее. А во времена Голодомора воровство перестали воспринимать как грех, или как позор. Поскольку если не украдешь — не выживешь. Женщины прятали в сапоги бурячек, или немного пшена, или еще что-нибудь что было под рукой. С годами воровство в колгоспе стали считать компенсацией за недоплаченные трудодни. Воровство как компенсация с тех времен твердо укоренилась в сознании украинцев». Олеся Стасюк, автор монографии «Геноцид украинцев: деформация народной культуры», журнал «Країна» №45 (148) від 22 листопада 2012 року.

Также хочется вспомнить, как борьба с «кулаками«, а в моем понимании — это те, кого сейчас можно отнести к категории «средний класс«, — что принесло исчезновение самых активных, эффективных, независимых людей. И как следствие, мы оказались в «маемо, тэ, що маемо».

И еще. Помню, как моя бабушка закрывала двери в хату в селе — на маленькую палочку (это были еще конец 1980-х, начало 1990-х). Люди помогали друг другу убирать огороды, косить сено, одалживали свои средства (время, труд, коней, плуг и т.д.), многие угощали друзей-соседей медом, молоком и т.д. В общем, община жила почти как в коммунизме. А потом, когда этак с 1995-го начали закрывать все и прятать. До этих лет село еще держалось, но с того времени — начало умирать, а теперь — вымирать.

Дело отнюдь не в режиме — дело в людях, каждом из нас. Для меня — эти траурные дни память о том, что так поступать нельзя и необходимо делать все, чтобы такого никогда больше не происходило.

Игорь Тальков — КПСС

Цветы зла


В нашем обществе, которое иногда выглядит неуклюжим, бесформенным, сероватым, не всегда хватает ценностных ориентиров. Соглашусь со мнением Юрия Андруховича, что мы начали забывать о прекрасном, об эстетики, красоте того, что нас окружает. Эта железная, машинизированная технологичность и массофицированная безликость, выезживается отовсюду, угнетая и приземляя все порывы.

Такие впечатления у меня были, когда я ехал в стареньком трамвае, увидев на спинке сидения прицепленную «жвачку»: «опять накапостили!» вырвалось у меня голове.

Но, присмотревшись, моему взору открылась совсем иная картина – даже маленький шедевр. Вот так, даже «пакость», но которая эстетически обусловленная и креативная, может подарить надежду, поднять настроение и почувствовать радость.

Великий Кордон (за Я.Дашкевичем та С.Лепявком)


 Поняття Великого Кордону сприймають у нас з недовір’ям, воно існує поза межами досліджуваної проблематики і рідко потрапляє на сторінки наукової преси.

Що ж таке Великий Кордон між культурами Заходу і не-Заходу?

Феномен особливого кордонного чи прикордонного життя було встановлено і всебічно вивчено на північноамериканському матеріалі. Опрацювання проблеми пов’язане з іменем американського історика Ф.- Дж. Тарнера. Американський кордон – це кордон європейської колонізації Північної Америки, який рухається зі сходу на захід. Великий Кордон, прокладений через цілий світ, – це кордон експансії європейців, яка поступово поширюється, починаючи з кін. ХV ст.. до наших часів.

Досліджуючи праці відомих науковців (Ярослава Дашкевича та Сергія Лепявка), присвячені цій темі, ми дійшли висновку, що Великий Кордон (Я.Дашкевич) це є те саме, що й степовий кордон (С.Лепявко). На нашу думку, внаслідок історичного розвитку суспільства, й було сформовано Великий Кордон – буферну зону між Західною-християнською та Східною-мусульманською цивілізаціями, що органічно поєдналося в ідеї про культурну мужу, межу між Заходом і Сходом (ця проблема відображена, зокрема у працях польських еміграційних істориків О.Галецького, Г.Шашкевича).

Не підлягає сумніву, що через територію України в минулому проходила, та ще й досі проходить кілька важливих природних і антропогенних кордонів:

  • біологічний (екологічний) – між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу;
  • гідрографічний – Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів;
  • соціально-економічний – між козівництвом і осілістю;
  • етноконфесійний – між слов’янами-християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами;
  • етнокультурний – між, загалом кажучи, культурою Заходу і культурою Сходу.

По території Україні проходив, рухаючись залежно від політичних обставин, також Великий Кордон, котрий як вже було згадано вище, прокладають по цілій земній кулі. Сама назва “Україна”, яка замінила стародавню “Русь”, не що інше, як втілення Великого Кордону. Доречно згадати, що розташований у серці сучасної України Київ був протягом багатьох століть прикордонним містом Великого Кордону, містом на межі степу, про що не однократно зазначає С.Лепявко: “Нерозривна єдність історії Європи в XV-XVIII ст. у сфері політичній найяскравіше проявилась у такому визначальному явищі, як протистояння християнської і мусульманської цивілізацій. Лінія Великого Кордону розірвала навпіл Балканський півострів, захопила все Середземномор’я з його численними островами аж до Іспанії та Марокко, а на сході – в Північному Причорномор’ї – наклалася на степовий кордон. Прилеглі до нього території являли собою, за визначенням західних дослідників, широку смугу “земель на кордоні”, “країн на кордоні”.

Для українських істориків Схід – це завжди Візантія або Московія (явне перенесення європоцентричного стереотипу на український грунт), Північ та Південь – відсутні. Ототожнюючи Схід з територією поширення культур і цивілізації Азії, ми розуміємо під ним все те, що було на схід та південний схід від України.

Крайній східний фланг боротьби європейських держав з мусульманським світом займало Велике князівство Московське (царство). Головною особливістю цієї ділянки Великого Кордону Європи полягала в тому, що Москва прямо контактувала тільки з татарськими державними утвореннями. Татари репрезентували собою також споконвічний степовий Великий Кордон, який дістався в спадок Московській державі, так само, як і Великому князівству Литовському, ще від Русі Київської.

Для середньовічної України прикордонна територія – це степи Право- і Лівобережжя; гінтерланд – західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща як репрезентанти Заходу. Для того боку кордону гінтерланд – це, відповідно, Крим, Причорномор’я, а далі Мала Азія як носії культур і цивілізацій Сходу. Логічним наслідком такого підходу буде ставлення до найближчих до Великого Кордону культур як до периферійних відносно глибинних центрів цивілізацій Європи та Азії.

Кордон – це бар’єр між Руссю, пізніше Росією, і Сходом, до того ж Сходом не тільки мусульманським, але також християнським передньоазійським.

Кордон – це суспільна і культурна історія Росії та всієї Східної Європи майже тільки з позиції впливу Сходу, починаючи від впливу скіфського, а кінчаючи тюркським (Г. Вернадський свого часу запропонував вважати Русь не східною окраїною Європи, а західною окраїною Азії).

Великий Кордон середньовічної України не був кордоном у політично-адміністративному розумінні.Степовий кордон на Україні (як ми зауважили вище, це одне й те саме, що й Великий Кордон) – це дві зони реального політичного і воєнного впливу, слідом за якими, а деколи і попереду яких “просувалося” народногосподарське використання територій, часто навіть всупереч бажанням політичної влади. Ці зони впливу тільки з сер. XVII ст. Почали оформлятися у вигляді юридичних кордонів, щоб остаточно стабілізуватися наприкінці XVIII ст., коли Росія вийшла на береги Чорного моря. Великий Кордон, припинивши своє існування (нагадаємо, внаслідок яких подій це відбулося: 1783 року ліквідація Кримського ханства та Ясської умови 1791 року) політично, зберігся однак, ще майже пвтора століття в матеріальній иа духовній культурі етносів Причорномор’я.

ВИСНОВКИ

  1. Великий Кордон, без сумніву, був кордоном в етноконфесійному та етнолінгвістичному планах, але його контури постійно розмивалися як з одного, так і з іншого боку. Нерооникливого бар’єру не було. Переміщення кордону то на Південь, то на Північ свідчать про те, що кордон не був спокійним. Це був кордон у вогні. Здавалося, що кордон горів завжди, викликаючи непримиренні протиріччя, постійну ворожнечу, потік взаємних обвинувачень, які не припинялися. Постійних крутіж відплатних дій.
  2. Незважаючи на тривалі воєнні пожежі, Великий Кордон не був герметичним бар’єром, що перешкоджав би утворенню політично-воєнних союзів.
  3. Немає підстави протиставлять осілість і козівництво в приграничних зонах Великого Кордону: вони не протидіяли одне одному, а взаємно доповнювалися. Бар’єра небуло. Елементи Сходу і Заходу контрастно чергувалися з обох сторін Великого Кордону.
  4. На всьому протязі Великого християнсько-мусульманського прикордоння Європи турки і татари створили зону постійної конфронтації і військової напруги, яка існувала протягом кількох сторіч, що в значній мірі визначало долю усіх “народів на кордоні”.
  5. Українські землі були найменш захищеною ділянкою християнського прикордоння Європи, внаслідок занедбанням урядами держав-метрополій справи їх оборони. Таким чином, це призвело до проникнення різних етнокультурних елементів у культурний процес України, що, в свою чергу, призвело до розрізненню суспільства та його пасивізації з одного боку, а з іншого – створення своїх нацонаьних збройних сил та зародження власних державницьких ідей, провідною з яких на той час була оборона власних етнічних територій від етнокультурного змішування.У ролі цих збройних сил виступило українське козацтво.
  6. Для європейського суспільства вони були нетрадиційними, але довгий час лише вони могли ефективно виконувати роль авангарду християнства, що підтверджує західні тенденції у розвитку українського суспільства (вже у той час), яке противилося нав’язуванню йому східних цінностей.
  7. Здається погляд на Великий Кордон як своєрідний санітарний бар’єр, відпадає остаточно. Великий Кордон на Україні був зоною різноманітних етнічних контактів, що діяли за принципом вибіркового фільтра: не все те, що було характерне Сходу, буз спротиву сприймали на Заході і навпаки (це, зокрема стосувалося релігійних ідей). Але сприймали багато. На думку Я.Дашкевича, західні цивілізації сприймали більше елементів Сходу, ніж східні цивілізації – Заходу. На думку вченого це пояснюється більшою гнучкістюі меншим консерватизмом Заходу, з іншого боку набагато догматичнішим мусульманським фундаменталізмом. Великий Кордон на Україні століттями не лише палахкотів вогнем, але і був зоною етнокультурного (етноцивілізаційного) обміну. Границі не лише роз’єднували народи, але й об’єднували їх – принаймні так було в минулому. 

листопад, 2004

Цветы зла. Дай пять!


Дай пять!

Гуляя в парке, часто можно увидеть разные картины, порой, даже не очень лицеприятные. Но не в этот раз – опять-таки свежий подход, уместность и красота этого движения, словно говорит – «Дай пять!».